Цей творчий проєкт, ініційований Підгородненським міським Будинком культури ім. Т. Г. Шевченка за підтримки міської ради, об’єднав родини навколо спільної справи — створення власної казкової історії, сповненої любові до України, поваги до її Героїв, національних традицій і родинних цінностей.

Кожна подана робота — це щира дитяча мрія, батьківська підтримка, сімейне тепло та віра в добро. У казках оживають сучасні українські супергерої — мужні, відважні, справедливі, готові захищати рідну землю й допомагати іншим.

Запрошуємо ознайомитися з конкурсною роботою під назвою "ТРОЯНДА ЗА МОЇМ ВІКНОМ".

Весняний сонячний ранок зігрівав своїм теплом пелюстки молодих рослин, ласкаві сонячні промінчики нагадували про початок приходу весни, коли все навколо оживає яскравими барвами та цвітом. В одному з сільських дворів зачаїлось «місце сили», як його називала молода господиня Одарка. Вона була дивовижної сили жінка, і сила її полягала не у тому, що вона могла підняти однією рукою діжку води, а мала вона найпрекрасніший дар – розмовляти з рослинами. Саме з цієї причини біля своєї хатини вона мала величезну кількість різноманітних квітів: від барвінку до троянд, за якими доглядала, як за рідними дітьми. Особливу увагу вона приділяла троянді, яку ніжно називала Орися. 

Ранок Одарки починався з обходу своїх підопічних, про яких вона піклувалась та леліяла кожну травинку, і, проходячи повз кожну, запитувала: 

– Чи все добре у моїх квітів? Чи достатньо у них вологи та добрива? – на що вони ніжно кивали бутонами та зводили стебла догори.

– Дякую, Одарко, усе добре, от тільки вологи б побільше, – відгукнулася ромашка, похитуючи білосніжними пелюстками, що виблискували на весняному сонечку.

– Зараз-зараз, моя любка, усе зроблю, – підходячи до квітки з ковшем води, відповіла господиня.

Відвівши погляд від ромашки, Одарка зупинила його на стеблах своєї улюблениці – троянди Орисі. Вони були не такими як завжди: на них з’явилися темні плями, та й сама рослина була знесиленою. Не розуміючи, що відбувається, дівчина кинулась до неї.

– Що з тобою, моя  квіточко? – сполохано підійшла до троянди Одарка. Та квітка не мала сили відповісти, бо її здолала тяжка хвороба. Розгублена господиня намагалася знайти відповідь серед своїх квітів і рослин, але жодна не розуміла, що коїться. У самому затінку біля хати свої квітучі пагони розпустила мальва. Вона була найрозумнішою та найкмітливішою серед усіх квітів. Почувши, що відбувається, вона звернулася до господині.

– Тут, Одарко, простою водою не допоможеш Орисі, тут потрібна «вода роду». На нашу троянду напав страшний дух Морок, він прокрадається у найсвітліші та найкрасивіші квітники, забираючи у рослин міць та життя. Найстрашніше те, що він на одній рослині не зупиниться: наступними його жертвами станемо ми.

– Що ж тепер робити? – запитала у мальви Одарка.

– Неподалік від річки, що протікає у нас біля городу, є міст, що з’єднує дві частини села, і там з правого боку росте верба. Ця верба – не просте дерево: воно бере свій початок від часу заснування нашого села і має у своїй кроні ту саму «воду роду», яка допоможе подолати Морока. Але треба поспішати, у нас залишилось дуже мало часу. 

Недовго думаючи, Одарка поспішила до тієї самої верби. Дорога була недалека, тому вона швидко знайшла те саме місце, де росло дерево. Верба була велика та розкішна, її гілля поволі ворушилося під силою вітру. Вона виглядала як величне дерево свого часу. Не вагаючись, Одарка звернулася до дерева:

– Добрий день, шановна вербо, – із хвилюванням привіталась Одарка, але так і не почула відповіді. – Чи чуєте ви мене, пані? – знову промовила дівчина. 

– Хто це тривожить мій спокій? – сердито пробурмотіла деревина, показуючи своїм виглядом, що зайвий клопіт їй ні до чого. 

– Це я, Одарка, ваша сусідка, – голос дівчини тремтів. – Я прийшла до вас по допомогу.

– Допомогу? – здивувалася верба. – І чим це я можу допомогти людині? – у її голосі почулися ноти роздратування та навіть гніву. 

Виявилося, що з давніх-давен верба незлюбила людський рід, бо бачила вона на своїм довгім віці купу лиха від людини. Протягом століть людство знищувало дерева та рослини, не маючи на це підстав. Усе це верба бачила, та не могла нічого вдіяти – злість та розпач накопичувались у думках дерева. 

– Ви можете врятувати рослину у моєму квітнику, – сказала дівчина впевнено та голосно. – На мої рослини напав Морок! І ви мусите мені допомогти!

– Мушу?! Я людям нічого не мушу! Розбирайся з ним сама, це твій клопіт! – грубо сказала верба, давши зрозуміти Одарці, що та не дочекається від неї допомоги. 

Схиливши голову додолу, молодичка зрозуміла, що верба їй у цій справі не допоможе. Її серце стислося від болю та безвиході. Не розуміючи, що робити далі, Одарка вирішила повернутися додому. Уже відходячи від річки в бік дороги, дівчина помітила маленьку кульбабу, яка схилилася до землі та щось бурмотіла під стебла. Звернувшись до неї, дівчина спитала:

– Тобі потрібна допомога? – її голос був тихим та невпевненим, але все ж наповненим любов’ю. – Ти мене чуєш? – повторила Одарка. 

– Допоможи, допоможи мені, – благаючи звернулась кульбаба.

– Чим я можу тобі допомогти? – схилившись додолу, пробурмотіла жінка. 

– Мені потрібна вода.

– Зараз, одну хвилинку, – Одарка кинулась до річки з бажанням набрати в долоні прохолодної води та врятувати кульбабу від посухи.

За тим, що відбувалось на узбіччі дороги, спостерігала верба. Вона дивилася на старання Одарки допомогти беззахисній рослині. І раптом вона зрозуміла, що є ще на цьому світі люди, які мають добре та щире серце, яке може і хоче допомагати всьому живому. Цей вчинок Одарки змусив вербу віддати дівчині «воду роду» для того, щоб вона врятувала свої рослини.

– Підійди до мене, людино, – сказала верба. – Я віддам тобі воду, врятуй свій садок від Морока і пам’ятай: твій дар – спасіння всього людства від жаги до величі та панування в цьому світі. Завдяки твоєму вчинкові ти довела, що на Божому творінні ще рано ставити хрест!

– Дякую тобі! – відповіла Одарка та чимдуж побігла до хати, щоб врятувати свою Орисю.

Повернувшись додому, жінка налила на коріння троянди «воду роду», і одразу на її очах квітка розквітла новими барвами, її стебла стали зеленішими, а листя яскравішим та ще гарнішим, ніж колись. Одарка зрозуміла, що Морок відступив. І став її садок прикрасою всього села, символом перемоги добра над злом, порозумінням людства та природи.