Цей творчий проєкт, ініційований Підгородненським міським Будинком культури ім. Т. Г. Шевченка за підтримки міської ради, об’єднав родини навколо спільної справи — створення власної казкової історії, сповненої любові до України, поваги до її Героїв, національних традицій і родинних цінностей.

Кожна подана робота — це щира дитяча мрія, батьківська підтримка, сімейне тепло та віра в добро. У казках оживають сучасні українські супергерої — мужні, відважні, справедливі, готові захищати рідну землю й допомагати іншим.

Запрошуємо ознайомитися з конкурсною роботою під назвою "Миша Тиша".

Посеред золотого пшеничного поля під чистим блакитним небом, в якому чути лише спів жайворонків та дзижчання комарів, жила родина свободолюбивих мишей. Тато - Сіренко Микита Степанович, - працював завскладом зерна і був дуже поважним, і мама - Сіренко Марія Семенівна , вела домашнє господарство і доглядала маленьких мишенят. Жили вони майже безтурботно, як більшість їх родичів та знайомих.

Невдовзі в їх сім ї народилася ще одна дівчинка - татова кровинка, мамина золотинка. Назвали її Орисею. Батьки не могли намилуватися цією дитинкою. А вона зростала всім на радість і до певного віку взагалі не відрізнялась від своїх однолітків. Коли настав період  «мішалки-міркувалки» кожне мишеня лепетало щось своє, лише Орися могла годинами мовчки спостерігати за сонячними зайчиками на колосках, або розглядати візерунки на крильцях метеликів. Іноді, аби зосередитися вона теж махала лапками, як крильцями. Орися майже не розмовляла, тому всі її стали називати «Миша Тиша».

Всі любили Орисю, але справжніх друзів у неї не було : “ Дивна   вона”, - говорили миші і обходили її стороною, коли вона знов сиділа, закривши вушка лапками, бо в той час по колоску поряд повзла мураха, а для Орисі то був звук потяга по рельсам.

Одного серпневого ранку Орися прокинулась, коли сонечко виходило з-за обрію , і перші промінчики блиснули на ранкову росу, Орися побачила, що роса - кольорова. Вона стала збирати її на ниточку травинки і невдовзі у неї вийшло намисто кольору веселки. Коли Орися одягнула його, то відчула босими ніжками всю силу землі. Відтоді мишка ніколи не знімала своє “веселкове намисто” і лише вона чула “мелодію веселки”, коли намистинки стукалися одна об одну.

Якось Орися сиділа на грудочці землі і, перебираючи своє намисто, слухала музику поля - вітер грався з колосками пшениці, і вони, здавалося, танцюють. Раптом мишка відчула, що стала вище, а коли поглянула вниз, то побачила, що грудочка виросла в груду землі і звідти визирав цікавий чорний носик. То був звичайнісінький кріт.

-Ти хто? - здивовано запитала Орися, сидячи на голові крота.

-Я - кріт, Сліпак Василько. А ти , може таки спустишся, і зізнаєшся, що то за чарівна мелодія?

-О, вибач, сказала мишка, спускаючись з горбика і обтрушуючи сукню, я - Орися Сіренко. Але всі мене звуть “Миша Тиша”, бо я , маже, з ними не спілкуюся. Орися поглянула на своє намисто - воно світилося спокійним блакитним кольором, а отже - вона в безпеці, і додала :”А цікава мелодія - то намистинки  мої так співають. А як ти їх почув?”

-Розумієш, - сказав Василько, я майже сліпий від народження, як і всі в моїй родині, але у мене дуже розвинений  слух, майже музичний. А ще я дуже люблю тишу і темряву...

...- майже, як я .... тільки я не люблю гучних звуків, бо вони мене лякають, от як зараз. Що це?, - злякано глянула Орися на Василька

-це - лисиця! Тобі краще сховатися. Хутчіш, стрибай до мене. Василь швидко закрив нірку землею і Орися вперше в житті опинилась майже в повній тиші і темряві. Лише її намисто світилося смарагдовим кольором - близько небезпека, але це сяйво освітило нірку і видно було кожен корінчик.

-Хочеш, я навчу тебе відчувати небезпеку без магічного сяйва твого намиста, запитав Орисю Василько? А то, раптом, ти його загубиш, ти маєш бути готовою до дорослого життя.

-Звісно, хочу!,- усміхнулась мишка, навчи. А я навчу тебе відчувати Світло.

-Лисиця вже пішла у своїх справах, мовив Василько.

-Граємо далі?, - запитала Орися. Я вже хочу дізнатися багато нового!

-А ти не така і мовчазна! Мені цікаво з тобою, сказав кріт, і відтоді вони зустрічалася щодня і навчали одне одного відчувати життя - світло і небезпеку.

Земля, - то як величезний живий барабан. Кожен крок, кожен рух створює хвилю вібрацій. Наприклад, кроки лисиці - вона ступає м’яко і неначе тисне своєю вагою на

Землю, а заєць - швидко, легко і ритмічно. Сову ти зможеш відчути хвилею повітря згори і великою тінню над тобою. Не бійся звуків, навчися жити з ними, а не без них, говорив Василько Орисі.

-Небо темніє, то не вечір, то Сонечко пішло купатися за хмарку, зараз буде дощ,- навчала Орися Василька А це -світло фар, то машина їде. А ще, знаєш, продовжувала Орися, можуть ще сяяти очі...від щастя. Орися посміхнулась, а намисто засяяло золотом бурштину.

-Як гарно! Примружився Василько, очі сяють від щастя ...він чітко усвідомив як це додав: очі сяють від щастя,а серце світиться почуттям любові. Ти навчила мене жити і відчувати не вібрації небезпеки, а світло зсередини.

-А ти навчив мене відчувати небезпеку задовго до її появи. Тепер я зможу врятуватися сама і врятувати весь свій мишачий рід. Тепер жоден ворог не застане нас зненацька.

Одного ранку на поле приїхали люди, щоб будувати велику дорогу. Сліпак відчув вібрації великих машин, а Орися за допомогою намиста ( воно світилося темно сірим кольором) (бетон) побачила сіру тінь, що насувається на їхні домівки. Завдяки науці Сліпака мишка точно змогла розрахувати звідки і куди рухається небезпека, а завдяки світлу Орисі, Василько зміг провести всю мишачу родину через заплутані підземні шляхи, які навіть він боявся раніше відкривати.

Новий ранок мишача родина зустріла на лісовій галявині, біля старого пня, вкритого мохом. Вони всі зібралися аби подякувати Орисі за її сміливість і талант, та вибачитися, що не сприймали її справжність.

Орися слухала рідних, голоси перепліталися зі співом птахів та шумом верхівок дерев, але їй вже не хотілося закритися лапками. Вона навчилася слухати - себе, оточуючих і світ навколо. Її намисто сяяло кришталево-білим сяйвом - світлом, яке вона завжди так хотіла відчути і так боялася.

Коли ми ділимося своїми слабкостями, вони стають нашою силою, сказала Орися. Василько, друже, ходи сюди, у мене для тебе є подарунок. . “Тримай! Це - тобі!”, - Орися простягла долоньки, в яких лежало її намисто.

“Неси світло в темряву! Світи і будь справжнім”

Всі радісно заплескали в долоньки, кротик вклонися і сказав : “ ТИ - дивовижна миша Тиша. Ти навчилася Чути серцем, а мене начила Бачити серцем!”

Кріт одягнув намисто, воно ледь дзенькнуло і засяяло золотим сяйвом. Твоя тиша не потребує чарів, щоб бути почутою, а Орися зрозуміла - суперсила була не в намистинках, а у вмінні відкривати красу іншим.

Сліпак пообіцяв, що намисто стане скарбом підземного царства, який завжди нагадуватиме, що світло можна знайти навіть там, де його ніхто не очікує побачити.

Орисю перестали називати “Тишею”, тепер вона не ховалась від інших, а стала тією до якої ідуть за порадою і світлом. Сліпак , який тепер часто піднімався на поверхню якось сказав :” Миша Тиша стала Світлом Радості!”

Дорогу добудували. Машини стали їздити часто і до того гуркоту вже давно всі звикли. Миші дивилися в небо без остраху. Життя змінилося, але вони навчилися берегти світло і цінувати тишу. Кріт навчися бачити світло емоцій серцем.

“Я зрозуміла, якось сказала Орися, бути особливою - це значить мати ключ від дверей, які для інших, поки що зачинені. І я цей ключ знайшла!”